«Величезний порт, гранітним блиском,
Безкрайній витягнутий причал,
Хвиля з безшумним, плавним плеском
Судна хитає тут і там»
Сергій Куликов
Ізмаїльський морський торговельний порт, один із найбільш
сучасних і високомеханізованих портів на Дунаї, був заснований на початку XIX
століття.
1 жовтня 1812 сенат визнав
містечко біля фортеці містом і дав йому ім'я -Тучков.
З перших днів існування міста сюди
заходили іноземні судна – турецькі, англійські, австрійські. Так як через
Ізмаїл йшла торгівля головним чином із закордоном, то 26 липня 1813 в Ізмаїлі
був утворений карантинний комітет. Карантинна контора була відкрита 26 жовтня
1813.9 за старим стилем) Заснування карантину і стало початком діяльності
Ізмаїльського порту.
Розташовувався він на березі
Дунаю, відокремлювався від міста каналом, а з'єднувався з ним одним мостом, на
якому була озброєна охорона.
Збереглися описи устрою та
діяльності карантину та порту: «Навантаження на судна в ізмаїльському порті
проводиться вгору по Дунаю, на відстані від карантину близько двох верст, за
гирлом річки Репіди і, попереду військової брандвахти, за допомогою перевізних
суден: човнів, поромів, крилашів тощо… При порту було відкрито і вамська контора».
Вамська контора існувала при Ізмаїльському порту, з відкриття 1812 року. З
цього часу до 1816 року відпущено місцевою конторою: арнаутки, пшениці, ячменю,
і т.д.
З 1813 по 1816 р. мит із судів
було зібрано 100 тис. руб.
Ізмаїльський порт початку ХІХ століття – це ділянка
приблизно 300 метрів причалів. За одну зміну робітники могли перевалити до 100
тонн зерна та до 60 тонн лісу. Роботи ці здійснювалися вручну.
При ізмаїльському порту засновано спеціальний комітет, під керівництвом місцевого коменданта, для випуску зарубіжних країн бессарабську продукцію; а 1815 року такий комітет для вжиття спільних заходів обережності від внесення зарази. Перший прийняв ще він обов'язок чинити опитування, разом із командиром військової брандвахти, всім які приходять у порт судам і призначати цим у гавані місця, тим часом як у впорядкованих портах такий обов'язок лежить на карантині, але місцевий (так виявляється п. підполковник Полтавців, начальник ізмаїльського карантину, щодо свого до мене від 20 жовтня 1815 року) не має навіть відомості про кількість прибулих у порт і з судів, що відійшли; а сповіщає контору командир військової брандвахти тоді тільки, коли на якомусь судні перебувають пасажири, або товари до вивантаження тут призначені, про дійсну їх кількість ні контора нижче митниця вірного відомості не будуть доти, доки не запровадять правила митним регламентом вказані, щоб будь-яке судно, після прибуття в порт, через 24 години, подавало декларацію; карантин же йому перш за все має чинити опитування, після чого звірення останнього відкриє справжнє число товару та іншого. Нині дозвіл на вивантаження робиться по одному оголошення, що тільки вступило в контору, від того, до кого товари адресовані, від чого показання рідко бувають вірні. Чималий також відступ від загальних карантинних правил є і те, що на суди, які «практики» не отримали, провізія доставляється повз карантин і без відома його; але найбільш противно карантинним постановам - що виробляється за річкою Репідою, попереду військової брандвахти, поблизу практики, що ще не отримали судів, продаж на ці харчових припасів особливим постачальником визначеним для того місцевим начальством, де і переговори купецтва; а такі мають бути в карантині, у присутності певних до того чиновників. Набагато зручніше було б завантажувати з суден товари до карантину, ніж купецтві з Тучкова та Ізмаїла їздити в Репіду, на таку далеку відстань. Про це р. начальник карантину неодноразово представляв р. управителя Бессарабської області.
