25 лютого 2016

Через любовь в бессмертие


Литературно-музыкальный вечер "Через любовь в бессмертие", посвященный 145-летию со дня рождения известной украинской поэтессы Леси Украинки, состоялся в четверг, 25 февраля, в Измаильской центральной городской библиотеке им. И.П. Котляревского.

Гостями библиотеки в этот день стали постоянные читатели, студенты Измаильского государственного гуманитарного университета, Измаильского института водного транспорта, Межрегиональной академии управления персоналом и учащиеся школы №2.

О нелегком творческом пути Леси Украинки участникам встречи рассказала библиотекарь абонемента Елена Костенко. А самые известные композиции поэтессы - "Ой, не світи, місяченько", "Стояла я і слухала весну" - исполнили Алина Чебан и Виктория Первушина. Сихотворение "Мій шлях" прозвучало в исполнении библиотекаря Тамары Караиванской.

Также в этот вечер в зале библиотеки звучали известные поэзии Леси Украинки - "До мого фортепіано", "Contra spem spero", "Давня весна", "Слово, чому ти не твердая криця", "На зеленому горбочку", "Вишеньки", "Літо красноє минуло", "Мамо, іде вже зима" и другие.

Справка. Леся Украинка - украинская поэтесса, писательница, переводчица, деятель культуры.

Писала в самых разнообразных жанрах: поэзии, лирике, эпосе, драме, прозе, публицистике. Также работала в области фольклористики (220 народных мелодий записано с ее голоса) и активно участвовала в украинском национальном движении.

Известна благодаря своим сборникам стихов "На крыльях песен" (1893), "Думы и мечты" (1899), "Отзывы" (1902), поэм "Старая сказка" (1893), "Одно слово" (1903), драм "Боярыня" (1913), "Кассандра" (1903-07), "В катакомбах" (1905), "Лесная песня" (1911) и другие.

Милана Атмажова
lesja022500002
lesja022500003
lesja022500004
lesja022500005

В Измаиле отметили годовщину со дня рождения Леси Украинки

Гостями библиотеки в этот день стали постоянные читатели, студенты Измаильского государственного гуманитарного университета, Измаильского института водного транспорта, Межрегиональной академии управления персоналом и учащиеся школы №2.  О нелегком творческом пути Леси Украинки участникам встречи рассказала библиотекарь абонемента Елена Костенко. А самые известные композиции поэтессы - "Ой не всіти, місяченько", "Стояла я і слухала весну" - исполнили Алина Чебан и Виктория Первушина. Сихотворение "Мій шлях" прозвучало в исполнении библиотекаря Тамары Караиванской.
Также в этот вечер в зале библиотеки звучали известные поэзии Леси Украинки - "До мого фортепіано", "Contra spem spero", "Давня весна", "Слово, чому ти не твердая криця", "На зеленому горбочку", "Вишень
ки", "Літо красноє минуло", "Мамо, іде вже зима" и другие.

22 лютого 2016

В Измаиле показали фильм "Дебальцево"

В день памяти Героев Небесной Сотни, 20 февраля, в Измаильской центральной городской библиотеке им. И.П. Котляревского состоялась демонстрация документального фильма "Дебальцево".

Гостями библиотеки в этот день стали студенты Дунайского факультета морского и речного транспорта КГАВТ им. П. Конашевича-Сайгайдачного. Также в библиотеке организованы две экспозиции, на которых освещены события на Майдане в феврале 2014 года.

Напомним, несколько дней назад Генштаб Украины опубликовал фильм о битве за Дебальцево. В фильме, опубликованном Генштабом Вооруженных сил Украины, приводится карта боев за город Дебальцево Донецкой области, которые проходили в прошлом году, и свидетельства участников сражения. Согласно официальным данным, в битве за город погибли 110 украинских солдат, ранены 270, попали в плен семь человек, а 18 пропали без вести. Также украинская армия потеряла 30% имеющейся техники.

Милана Атмажова
debalcevo022000002
debalcevo022000003
debalcevo022000004
debalcevo022000005

18 лютого 2016

Я, конечно, вернусь...

18 февраля в ЦГБ им. И. П. Котляревского состоялась литературно-музыкальная встреча, посвященная 
творчеству Владимира Высоцкого "Я, конечно, вернусь"

Владимир Высоцкий. Это имя и при жизни было легендой. А после смерти этим именем называют театры, корабли.
Жизнь его короткая, но стремительная, пересекла небосклон человеческих судеб сияющим метеоритом. Он много раз умирал, но вновь воскресал. Не умел жить и чувствовать в пол силы, он работал на износ.

К стихам и песням Высоцкого можно относиться по разному. Их можно любить и не любить. Можно принимать или отвергать. Но мимо них пройти нельзя. Стихи были не только продолжением дыхания Высоцкого. В них продолжалось его сердцебиение, грохотал пульс, выявлялся характер, распахивалась душа. Он оставил нам много песен и стихов. Стихов разных: гениальных, талантливых, плохих, но никогда «никаких».

И, прежде всего, стихи Высоцкого наполнены правдой. Правдой крутых характеров, правдой жизненных ситуаций, правдой извечных человеческих проблем, правдой боли и нежности, правдой своего времени. И получается, что говорил и пел он то, о чем жаждали сказать и спеть самые обыкновенные люди. Говорил он от их имени. Поэтому он был так понятен людям и так дорог им. Поэтому они и называли его своим другом, безоговорочно считали своим поэтом. Впрочем, нет, не поэтом. Это другие были поэтами. А он был – Высоцкий. Он умер слишком рано, впрочем, как посмотреть … Он жил в таком темпе, так полно переживал отпущенное ему время, оставил столько стихов, которые навсегда «останутся в строю», - нет, такую жизнь нельзя назвать короткой. Жизнь человека с «босою душой».


Ведущая – Елена Мяхкова, библиотекарь читального зала

Книжная выставка, посвященная творчеству и жизненному пути Владимира Семеновича, подготовлена сотрудниками читального зала

«Софія Русова - талановита дочка України»




(До 160-річчя від дня народження С. Русової)

"Найдорожчий скарб у кожного народу — його діти, його молодь, і що свідоміше робиться громадянство, то з більшою увагою ставиться воно до виховання дітей, до забезпечення  їм найкращих умов життя".                                                                 Cофія Русова.
Хтозна, чи були ще в українській історії жінки, які так добре вміли поєднувати теорію з практикою, а любов із боротьбою, як Софія Русова – педагог, письменниця, громадська діячка, одна з найпалкіших, найактивніших, найцілеспрямованіших учасниць українського жіночого руху. Її, як могутній паротяг, що вже встиг розігнатись і набрати швидкість, не могло спинити ніщо – ні погрози, ні переслідування, ні арешти, ні обшуки, ні в’язниці, у яких їй довелося провести цілі роки.

Вона не була українкою за походженням. Та стала українкою по духу й усе життя присвятила Україні та її народу. 
Софія Ліндфорс народилася 18 лютого 1856 р. в с. Олешня в родинному маєтку Ліндфорсів на Чернігівщині. Батько — полковник, швед за походженням, перебував на військовій службі у м. Омськ. Одружився на француженці Ганні Жерве. Після народження другої дитини подав у відставку і повернувся до Олешні. Софія була п'ятою дитиною в родині. Мама померла, коли Софії виповнилося чотири роки, тому опікувалася нею сестра Марія. У 1865 р. родина переїхала до Києва, де Софія навчалася у Фундуклеївській жіночій гімназії, яку закінчила із золотою медаллю. Прекрасне майбутнє чекало її, всі пропонували їй вступати до Петербурзької консерваторії, проте дівчина виявила велику силу духу, заявивши: "Чи маю я право так егоїстично будувати своє життя? А люди? Чи не треба спочатку для них послужити?" Ці слова стали кредом усього її життя, присвяченого служінню народу. На користь цього твердження свідчить усе її подальше життя.

Коли Софії було лише 15, вони разом із сестрою відкрили в Києві свій перший дитячий садок. Може, саме там Софія дізналася, що таке відповідальність за чуже життя? Точно ніхто не знає. Але саме там, на заняттях вечірнього драмгуртка, Русова назавжди влилася в середовище українських інтелігентів-просвітителів, познайомилася зі славетними родинами Лисенків, Старицьких, Драгоманових, Чубинських. Власне, уже в 15 років Софія потрапила в настільки потужне, активне, воістину українське середовище, що це не могло не позначитись на всьому її житті.

1874 року Софія взяла шлюб із молодим педагогом передових поглядів Олександром Русовим. Уже разом з ним підготувала до друку повний текст «Кобзаря» Т.Шевченка, виданий 1876р. в Празі. Згодом подружжя переїхало до Чернігова, де завдяки їхнім зусиллям відкрилася громадська бібліотека повного доступу й почалася безпрецедентна й виразно українська просвітницька робота. У складі Російської імперії. Усупереч Емському указу.
Пізніше Русова писала: «Сиділа в 5-и українських тюрмах і весь період з 1881—99 майже постійно або висиджувала в тюрмах, або під гласним наглядом поліції, витримала 15 обшуків. Все це було і за загальні справи політичні, і за українські». У перервах між відбуванням термінів у в’язницях Русова продовжувала просвітницьку діяльність – відкривала українські дошкільні заклади та школи, писала підручники, упорядковувала лекції, друкувала статті. Саме на цей період припадав активний розвиток тогочасної педагогічної думки. Русова активно вивчала зарубіжні досягнення й ретельно їх систематизувала. Намагалась побачити чужий досвід крізь призму національної української школи. Власне, творила концепцію, задавала тон, барву, формулювала ідею, творила ґрунт, з якого виросло не одне покоління українців.

1917 року, за часів УНР, Софія Федорівна очолила департамент позашкільної освіти, усіляко сприяла її українізації. У цей же час брала найактивнішу участь в українських жіночих організаціях, які й творили тогочасний жіночий рух, ще більше посилений революцією. Урешті-решт рух оформився в Український Жіночий Союз.

А 1919 року в Кам’янці-Подільському була створена перша в Україні Жіноча Рада, яку й очолила Софія Русова. Головна мета Жіночої Ради полягала в тому, щоб виховати жінку майбутнього – національно свідому, культурну, прогресивну, незалежну соціально та економічно.

З приходом режиму більшовиків майже всі члени Жіночої Ради опинилися за кордоном. Філії організації почали з’являтись у Відні, Римі, Берліні та Празі. Тут і настав час для Софії Русової перейти від теорії до дуже діяльної практики. Вона підтримувала жінок і дітей у складних умовах еміграції, опікувалася вихованням та навчанням, збереженням національної культури на чужому ґрунті. Софія Федорівна весь час намагалася допомагати українцям практично.


Празька група секції допомоги жінкам і дітям відкривала шевські майстерні, надсилала грошові допомоги хворим на сухоти, улаштовувала в таборах для інтернованих Великодні свята, займалася літнім оздоровленням малечі, надавала правову допомогу, опікувалася пошуками житла для тих, хто цього потребував.
 Уже в 65-річному віці у Празі Софія Федорівна Русова отримала високе звання професора педагогіки, фактично не маючи вищої освіти. Праці Софії Русової в царині педагогіки досі користуються популярністю в сучасних науковців. Її громадянську діяльність переоцінити й узагалі неможливо. 

Свій земний шлях Софія Русова закінчила в 1940 році в Празі , де і похована на Ольшанському цвинтарі, неподалік від Олександра Олеся . На надгробку написано слова : «Раз добром зігріте серце вік не прохолоне».

«Життя – це боротьба, а боротьба – це справжнє життя», – написала свого часу інша велика українка Олена Теліга. А Софія Русова все своє життя доводила не на словах, а на ділі, що боротьба, особливо коли їй присвячене все життя, таки має безсмертний сенс.

16 лютого 2016

Афганистан к нам тянется сквозь годы

16 февраля в Измаильской ЦГБ им. И. П. Котляревского вспоминали бессмертный подвиг воинов - интернационалистов
Что мы знаем об афганской войне?  Старшие младшие командиры не прятались за спины своих подчиненных, а находились вместе с ними на самых опасных участках боевых действий. О высоких патриотических и нравственных качествах воинов свидетельствует тот факт, что за весь период войны в Афганистане с их стороны не было ни одного случая измены Родине, предательства и дезертирства. И кто бы, что не говорил о тех событиях, не следует укорять наших воинов за участие в этой войне: они выполняли приказ государства, гражданами которого были. И часто ценой здоровья и даже жизни. Помимо боевых действий, которые вела сороковая армия в Афганистане, наши воины («шурави», как называли их афганцы, от слова "шура" — «совет») оставили добрый след: строили больницы, школы, дороги, открывали заводы, фабрики. До 60% задач были миротворческими. Афганцы этого не забыли до сих пор!

12 лютого 2016

Где встретить свою любовь?

В воздухе витает любовь, библиотека украшена всевозможными сердечками. Поэтому не удивляйтесь, если, посетив Котляревку, к вам подойдет наша сотрудница и задаст простой - и непростой вопрос: "Где найти свою любовь"
А если вы ответа не знаете, посмотрите наш видеоролик с советами от пользователей Центральной городской библиотеки им. И. П. Котляревского:



Вечер коротких книжных свиданий в библиотеке

Наш первый опыт в организации подобных мероприятий удался на славу. Вечер коротких книжных свиданий в библиотеке оказался именно таким, каким мы его себе намечтали - что, поверьте, бывает далеко не всегда в библиотечной работе. Девушки и ребята искренне общались, и пяти минут, отведенных на каждую пару, было явно недостаточно. Удивительным оказалось большое количество мальчиков, которые пришли на вечер - их было в два раза больше, чем девушек. Тех, кто оказался не у дел, мы пригласим на следующие свидания).

Книга, как повод для знакомства, полностью отыграла положенную ей роль - поначалу пары действительно начинали разговор со своего любимого произведения, которое они принесли с собой. 


Выражаем благодарность Владимиру Викторовичу Исакову, заместителю директора Дунайского института Национального университета "Одесская морская академия" по АДРиВР  за помощь в проведении мероприятия

Сложилось у нас три симпатии (может и больше, у ребят была возможность обменяться контактами и общаться дальше). Но приз один - два билета на любой сеанс в кинотеатре "Украина" - спасибо администрации кинотеатра за этот подарок!.  И судьбу этого приза определила киновикторина, где ребята отгадывали автора и название экранизированных книг, фрагменты из которых демонстрировались на экране.

Дела сердечные