27 серпня 2026

«Кваліфікація фактів насильницьких зникнень»

Правовий бібліоорієнтир

До Міжнародного дня жертв насильницьких зникнень – 30.08.
                Щороку 30 серпня у світі відзначають Міжнародний день жертв насильницьких зникнень — день, який в Україні має особливо трагічне значення.
                Тисячі військових та цивільних українців вважаються зниклими безвісти, а їхнє повернення додому залишається одним із найважливіших і найскладніших завдань.
                Україна приєдналася до Міжнародної Конвенції у 2015 році.
                Це спричинило важливі зміни в національному законодавстві, зокрема:
- ухвалено Закон України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин»
- внесено доповнення до Кримінального кодексу України — стаття 146-1 «Насильницьке зникнення»;
- створено Єдиний реєстр осіб, зниклих безвісти за особливих обставин.
                У цей день ми згадуємо усіх, хто зник безвісти, та наголошуємо: боротьба за права людини та справедливість триває щодня.
Міжнародні стандарти. Насильницькі зникнення у розрізі прав людини поєднують у собі сукупність гарантій, які порушуються цим діянням, серед яких: раво на життя (особа може бути вбита або її доля може бути невідомою); право на безпеку та гідність особи; право на свободу від свавільного затримання; право не бути підданим катуванню або іншому жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню; право на гуманні умови тримання під вартою; право на правосуб’єктність; право на справедливий судовий розгляд; право на сімейне життя. Норми Конвенції визначають насильницькі зникнення як кримінальний злочин, який має переслідуватись державами відповідно до норм міжнародного права[1]. Крім того, Конвенція гарантує постраждалим від насильницьких зникнень право на доступ до правосуддя та повне й ефективне відшкодування завданої шкоди[2]. Її положення наголошують, що жодна людина не може піддаватись таким діям навіть за виняткових обставин, таких як стан війни або загроза війни, внутрішня політична нестабільність або будь-який інший надзвичайний стан. В умовах збройного конфлікту насильницькі зникнення, крім правової рамки стандартів прав людини, розглядають крізь призму міжнародного гуманітарного права та міжнародного кримінального права. Стандарти міжнародного права дозволяють оцінювати насильницькі зникнення як злочин із такими можливими кваліфікаціями: 1. грубе порушення прав людини – такий підхід у кваліфікації виходить із суті самого порушення та гарантій, на які вони посягають. Таку кваліфікацію можуть мати поодинокі акти, вчинені проти окремих осіб, які не вимагають застосування критерію системності. Характерними ознаками такого діяння є такі: має місце арешт, затримання, викрадення або будь-яка інша форма позбавлення волі; такі дії вчиняють представники держави або особи чи групи осіб з дозволу, за підтримки чи згоди держави; дії супроводжуються або відмовою визнати факт позбавлення волі, або приховуванням долі чи місцезнаходження зниклої особи; в результаті діяння зникла особа опиняється поза захистом закону; для кваліфікації не вимагається доводити, що виконавець мав спеціальний намір позбавити зниклу особу захисту закону. порушення законів та звичаїв ведення війни – договори у сфері міжнародного гуманітарного права не використовують термін “насильницьке зникнення”. Однак такі діяння розглядають крізь призму норм та гарантій, зокрема заборони свавільного позбавлення волі, заборони тортур та інших видів жорстокого чи нелюдського поводження, заборони свавільного позбавлення життя. Крім того, в умовах міжнародних збройних конфліктів широкі вимоги висувають до реєстрації, відвідувань та передачі інформації щодо позбавлених волі, які спрямовані на запобігання насильницьким зникненням. В умовах неміжнародних збройних конфліктів сторони також повинні вживати заходів для запобігання зникненням, серед іншого шляхом реєстрації осіб, яких було позбавлено волі. Разом із цим, сторони збройного конфлікту повинні вжити всіх можливих заходів, щоб встановити дані про осіб, які вважаються зниклими безвісти внаслідок збройного конфлікту, і надавати членам сімей таких осіб інформацію про їхню долю. А всім особам, які зазнають впливу збройного конфлікту та перебувають під контролем його сторони, має бути гарантовано повагу до їхнього сімейного життя, що включає підтримання та збереження зв’язків між членами родини. 3. злочин проти людяності – оцінюючи широкомасштабну або систематичну практику насильницьких зникнень, Конвенція зазначає, що такі діяння слід кваліфікувати як злочини проти людяності. Як форму вчинення такого злочину Римський статут МКС серед переліку діянь визначає і насильницькі зникнення. Характерними ознаками такої правової кваліфікації є: вчинені дії є частиною широкомасштабного або систематичного нападу; постраждалими є цивільні особи; виконавець мав усвідомлювати, що вчиняє діяння у межах широкомасштабного чи систематичного нападу, або мав намір зробити таку поведінку частиною нападу; діянням є арешт, затримання або викрадення однієї чи більше осіб, або ж виконавець відмовляється визнати такий факт або надати інформацію про долю чи місцезнаходження такої особи або осіб; виконавець є представником держави або політичної організації, чи діє з їхнього дозволу, підтримки або мовчазної згоди. Характерними ознаками такої правової кваліфікації є: зміст порушення закріплено у нормах МГП (наприклад, незаконне затримання цивільної особи та тримання її в заручниках); дії мали місце у контексті збройного конфлікту (міжнародного або неміжнародного) та були пов’язані з ним; постраждалі мають захищений статус за МГП. Зміст вказаних правил дозволяє говорити про те, що насильницькі зникнення заборонені в умовах збройного конфлікту. Поряд із нормами міжнародного гуманітарного права під час війни продовжують діяти гарантії прав людини, які підкріплюють та доповнюють ці правила й тлумачаться відповідно до них. Незважаючи на це, Женевські конвенції про захист жертв війни від 12.08.1949 року та додаткові протоколи до них не визначають насильницькі зникнення як окремий воєнний злочин, так само як і положення Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Водночас під поняття воєнних злочинів підпадає низка серйозних порушень міжнародного гуманітарного права, як насилля над життям та особистістю, захоплення заручників, незаконна депортація/примусове переміщення цивільного населення тощо.
Стаття 146-1 КК України. До Кримінального кодексу України після ратифікації Конвенції було внесено статтю 146-1 “Насильницьке зникнення”: Стаття 146-1 1. Арешт, затримання, викрадення або позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі, вчинене представником держави, в тому числі іноземної, з подальшою відмовою визнати факт такого арешту, затримання, викрадення або позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі або приховуванням даних про долю такої людини чи місце перебування - караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років. 2. Видання наказу або розпорядження про вчинення дій, зазначених у частині першій цієї статті, або невжиття керівником, якому стало відомо про вчинення дій, зазначених у частині першій цієї статті, його підлеглими заходів для їх припинення та неповідомлення компетентних органів про злочин - караються позбавленням волі на строк від п’яти до семи років/ Загалом після включення статті 146-1 до КК України її застосування на практиці не стало поширеним. Лише після повномасштабного вторгнення РФ на територію України зросла кількість зафіксованих правопорушень із цією кваліфікацією. Статистика облікованих кримінальних проваджень та їх результатів, яку публікує Офіс Генерального прокурора, містить такі дані :
Порівняно з підходом, закріпленим Конвенцією, елементи злочину “насиль ницькі зникнення” за міжнародним правом та національним правом мають суттєві відмінності: 1. об’єкт злочину – КК України визначає об’єктом такого злочину волю особи (особисту свободу)56. Водночас міжнародне право вказує на “залишення особи без захисту закону”, оскільки внаслідок протиправних дій особа позбавляється доступу до засобів правового захисту та процесуальних гарантій, які мають застосовуватись, внаслідок чого особа стає беззахисною та випадає зі сфери захисту правового поля; 2. об’єктивна сторона – при визначенні об’єктивної сторони в обох частинах статті 146-1 КК України законодавець виходив із приписів статей 2 та 6 Конвенції. Однак порівняно зі стандартами стаття 146-1 КК України не передбачає вказівки на конструкцію “залишення особи без захисту закону” як наслідок вчинення протиправних дій58; обставини, що можуть пом’якшувати (сприяння поверненню зниклої особи живою, з’ясуванню обставин насильницького зникнення або встановленню особи виконавців акту насильницького зникнення) або обтяжувати (смерть зниклої особи, вчинення акту насильницького зникнення стосовно вагітних жінок, неповнолітніх, інвалідів або інших особливо вразливих осіб) кримінальну відповідальність; 3. суб’єктивна сторона – обов’язковою складовою злочину за статтею 146-1 КК України законодавець визначив наявність суб’єктивної сторони (психічного елементу) – прямого умислу. Тобто винні мають усвідомлювати протиправний характер своїх дій або бездіяльності. Однак за міжнародним правом не застосовується психічний елемент діяння. Тобто не вимагається, щоб злочинець спеціально мав намір позбавити жертву захисту закону; 4. суб’єкт злочину – КК України передбачає вимоги до спеціального суб’єкту цього злочину – представника держави, зокрема іноземної. У першій редакції статті містилась примітка, яка конкретизувала можливість притягнення до відповідальності за цією статтею представників РФ та підконтрольних їй формувань. Однак як реакцію на повномасштабне вторгнення РФ на тери торію України цю примітку видалили та поєднали зі змінами до статті 127 КК України, яка криміналізує катування60. При цьому фокус на можливих суб’єктах залишився той самий. Положення статті не передбачають кваліфікуючих ознак для притягнення до відповідальності співучасників злочину, а також осіб, які підбурюють до його вчинення. Тому для відповідної правової кваліфікації потрібно додавати посилання на положення загальної частини КК України. Крім цього, стаття 146-1 КК України не містить у своїх частинах відповідальності за можливі наслідки такого діяння. Це означає, що спричинення шкоди чи інших порушень (таких як загибель людини) не охоплюється частиною 1 цієї статті та вимагає додаткової кваліфікації як інших злочинів. Наприклад, якщо потерпілому завдавали тілесних ушкоджень, його катували, не надавали медичну допомогу тощо. Також суд при призначенні покарання має враховувати наслідки для постраждалої особи.
Окрім статті 146-1 КК України, в умовах збройного конфлікту на території України щодо фактів насильницьких зникнень застосовують і правові кваліфікації за іншими статтями. Зокрема: стаття 115 КК України “Умисне вбивство”[1] з приміткою в ЄРДР, що діяння вчинене під час збройного конфлікту і не встановлено місцезнаходження особи. Така кваліфікація може застосовуватись до цивільних осіб, які перебувають на окупованих територіях та доля яких невідома. Крім того, починаючи з 2014 року з цією кваліфікацією реєстрували кримінальні провадження за фактами зникнення безвісти військовослужбовців у зоні ведення бойових дій; стаття 146 КК України “Незаконне позбавлення волі або викрадення людини”[2] з приміткою в ЄРДР, що діяння вчинене під час збройного конфлікту і не встановлено місцезнаходження особи. Ця кваліфікація застосовувалась починаючи з 2014 року до затриманих цивільних осіб на окупованих територіях, а також щодо захоплених у полон військовослужбовців; стаття 147 КК України “Захоплення заручників”[3]. Відповідна правова ква ліфікація у більшості випадків застосовувалась до затриманих цивільних осіб на окупованих територіях; стаття 438 КК України “Порушення законів та звичаїв війни”[4]. Найбільш активно почала застосовуватись після 24 лютого 2022 року щодо регіонів, охоплених збройним конфліктом. Потерпілими в частині фактів незаконного затримання визнаються цивільні особи на непідконтрольних Уряду України територіях. Крім того, за цією статтею кваліфікують додаткові порушення, вчинені проти постраждалої особи, та які підпадають під розуміння порушень міжнародного гуманітарного права. Після повномасштабного вторгнення РФ на територію України стаття 438 КК України стала інструментом для правоохоронних органів України, який дозволяє документувати наслідки збройного конфлікту:
Насильницькі зникнення осіб у сучасних умовах є однією з найбільш небезпечних і латентних форм порушення прав людини, що посягає не лише на право на свободу та особисту недоторканність, а й на право на життя, гідність і ефективний засіб правового захисту. В умовах збройного конфлікту дана проблема загострюється у зв’язку з масовими затриманнями, переміщенням населення, окупацією територій та діяльністю незаконних збройних формувань. Відсутність ефективного контролю, неналежний облік затриманих осіб, обмежений доступ міжна-родних організацій до зон бойових дій створюють умови для безкарності осіб, причетних до на-сильницьких зникнень.
Підготувала:
бібліограф І категорії
ЦМБ ім. І.П. Котляревського
Валентина Семенова
at
Хештеги: , ,

Немає коментарів:

Дописати коментар

Підписатися на: Дописати коментарі (Atom)