Гортаючи сторінки життя Тараса Шевченко ми бачимо, як
палко він кохав.
Кохання – це
незвичайне, всіма оспіване почуття. Почуття, яке підносить душу до неба і
втоптує її в болото. Кохання, яке спонукає до життя і через яке хочеться
померти. Через кохання звичайної людини розкривається її душа, а через кохання
митця, генія – пізнається атмосфера його часу, таємниця його творчості.
Далека і гірка
була Тарасова любов,
Одвічні
протилежності в житті,
Кружила заметіль
навколо доль,
Заплуталось
кохання в крижаній імлі.
Але серед
снігів, снігів, снігів
Ішла у мрії ти,
зоря весни.
Уперше
незбагненні почуття пробудила в хлоп’ячій, незахищеній душі сусідська дівчина
Оксана Коваленко. Хата Коваленків стояла поблизу садиби Шевченків, і
малий Тарас ріс у дружбі з Оксаною. Пізніше він напише:
Ми в купочці
колись росли,
Маленькими собі
любились,
А матері на нас
дивились,
Та говорили, що
колись
Одружимо їх.
Та цьому
дитячому коханню не судилося жити. Через своє кріпацьке становище Шевченко
змушений стати козачком пана Енгельгардта, покинути своє село і свою Оксану.
А в 1841 році
Шевченко присвятив Оксані поему «Мар’яна-Черниця» - «На пам’ять того, що давно
минуло»






