четверг, 19 марта 2015 г.

"Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі"

Ліно Василівно! Ми від души вітаємо Вас з днем народження! Ви для нас, наче зірочка, за якою ми намагаємось йти. Дивлячись на Ваш життєвий та творчий шлях, перечитуючи Ваші вірші ми стаємо трохи кращими, ми наче згадуємо, якою має бути людина. Ліно Василівно, будьте нам здорові ще багато-багато років. Ми Вас любимо!!!

85 років від дня народження Ліни Василівни Костенко (1930), української поетеси, громадської діячки. Народилася в місті Ржищів на Київщині в сім’ї вчителів. Навчалася в Московському літературному інституті імені Горького. 1965 року підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції. Під час суду над братами Горинями кинула їм квіти. За три роки написала лист на захист В’ячеслава Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна». Після цього дев’ять років писала «у шухляду». За історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979) була удостоєна Державної премії ім. Т.Г. Шевченка. 2005 року відмовилася від звання Героя України. 2010 року вийшов друком її прозовий роман «Записки українського самашедшего». «Вона – самотня людина. Ну що можуть їй дати всякі ці президенти чи парламентарі, крім того, що з’їсти час? Скільки політичних партій намагалися прорватися до Ліни Костенко! Колись на одному вечорі соціалісти від Мороза якусь нагороду хотіли їй вручити. Вона сказала: «Я цю політичну біжутерію не приймаю». Ліна Василівна добре навчилася мовчати. Її тексти написані ніби у вічність. Уявіть, що через 100 років людина отримає пошту з початку третього тисячоліття, і цим листом будуть поезії Ліни Костенко… 

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.


















ДОЛЯ

Наснився мені чудернацький базар: 
під небом у чистому полі, 
для різних людей, 
для щедрих і скнар, 
продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гірш, 
а другі – як бідні Міньйони. 
Хту купляв собі Долю за гріш. 
А хто – і за мільони.

Дехто щастям своїм платив. 
Дехто платив сумлінням. 
Дехто – золотом золотим. 
А дехто – вельми сумнівним.

Долі-ворожки, тасуючи дні, 
до покупців горнулись. 
Долі самі набивались мені. 
І тільки одна відвернулась.

Я глянула їй в обличчя ясне, 
душею покликала очі… 
– Ти, все одно, не візьмеш мене, – 
Сказала вона неохоче.

– А може візьму? 
– Ти собі затям, – 
сказала вона суворо, – 
за мене треба платити життям. 
А я принесу тобі горе.

– То хто ж ти така? 
Як твоє ім'я? 
Чи варта такої плати? 
– Поезія – рідна сестра моя. 
А правда людська – наша мати.

І я її прийняла, як закон. 
І диво велике сталось: 
минула ніч. І скінчився сон. 
А Доля мені зосталась.

Я вибрала Долю собі сама. 
І що зі мною не станеться, – 
у мене жодних претенсій нема 
до Долі – моєї обраниці.

Комментариев нет:

Отправить комментарий

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...