Тарасова любов

  Гортаючи сторінки життя Тараса Шевченко ми бачимо, як палко він кохав.

Кохання – це незвичайне, всіма оспіване почуття. Почуття, яке підносить душу до неба і втоптує її в болото. Кохання, яке спонукає до життя і через яке хочеться померти. Через кохання звичайної людини розкривається її душа, а через кохання митця, генія – пізнається атмосфера його часу, таємниця його творчості.

Далека і гірка була Тарасова любов,

Одвічні протилежності в житті,

Кружила заметіль навколо доль,

Заплуталось кохання в крижаній імлі.

Але серед снігів, снігів, снігів

Ішла у мрії ти, зоря весни.

Уперше незбагненні почуття пробудила в хлоп’ячій, незахищеній душі сусідська дівчина Оксана Коваленко. Хата Коваленків стояла поблизу садиби Шевченків, і малий Тарас ріс у дружбі з Оксаною. Пізніше він напише:

Ми в купочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились,

Та говорили, що колись

Одружимо їх.

Та цьому дитячому коханню не судилося жити. Через своє кріпацьке становище Шевченко змушений стати козачком пана Енгельгардта, покинути своє село і свою Оксану.

А в 1841 році Шевченко присвятив Оксані поему «Мар’яна-Черниця» - «На пам’ять того, що давно минуло»

Чи правда Оксано? чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво – твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любили Петруся співать.

І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!

А я й досі плачу, і досі журюсь …

Першу свою музу, Оксану, Тарас Шевченко згадував у поезіях: «Три літа»,  «Мені 13 минало», «Ми в купочці колись росли». Її образ ліг в основу «Катерини», «Наймички», «Капітанші». Риси Оксани шукав митець пізніше в усіх жінках.

Можливо, саме за схожість з Оксаною покохав Шевченко полячку красуню модистку Ядвігу Гусіковську. Вона була на два роки старша від Тараса, по-сестринські жаліла його, приносила книги, навчила розмовляти по-польські. Будучи закоханою в поезію Адама Міцкевича, вона прищепила любов до поезії 15-річному юнакові Тарасу, який теж почав писати вірші польською мовою.

В своєму щоденнику він зробить запис: «Я кохав її і був щасливий, коли вона приходила. Але водночас саме через неї я відчув різницю між, хоч і бідною, але вільною людиною та рабом. І досі боляче це згадувати … Ми часто гуляли по місту. Вона ділилася зі мною своїми думками, мріями. І одного разу за те, що я затримався на такій прогулянці, за наказом пана мене відшмагали батогом. Боліло не так тіло, як душа  …»

Ці стосунки залишились незавершеними. У Вільно почалося польське повстання і виїжджаючи до Петербурга, Енгнльгардт, забрав кріпака Шевченко з собою.

Пройшло немало часу, Шевченка викупили з кріпацтва. Вже будучи студентом Академії художеств у Петербурзі, він переживає 3-ю свою закоханість. Це була 15-річна дівчина-натурниця, німкеня, Амалія Клоберг, яку вивів він під ім’ям Паша у повісті «Художник». Познайомився молодий митець з Амалією завдяки Сошенко. Амалія була донькою хазяйки, у якої Сошенко жив на квартирі, а сам він по-дружбі взяв до себе Шевченко. В листі до друга він пише так: «Незважаючи, однак, на всю повноту мого щастя мені іноді буває так нестерпно сумно, що я не знаю, куди сховатися від цього гнітючого смутку. В ці страшенно довгі хвилини тільки одна моя чарівна учениця має на мене благотворний вплив. І як би мені хотілося тоді розкрити їй свою стражденну душу, розлитися, розтанути в сльозах перед нею!.. Та це образить її незайману скромність. І я собі швидше лоба розіб'ю об стіну, ніж дозволю образити будь-яку жінку тим більше її.

Я, здається, писав вам тієї осені про мій намір написати з неї весталку. Та зимою важко було дістати лілії чи білі троян­ди. Мені страшенно хочеться, щоб ви хоч мимохідь глянули на модель моєї «Весталки», чи то пак на мою ученицю. Пра­вда ж, дивне, смішне бажання? ...Ви, чого доброго, ще подумаєте, що я до неї не байдужий.

Воно й справді на те скидається. Вона мені надзвичайно по­добається, але подобається, як щось дуже близьке, рідне По­добається, як найніжніша сестра рідна».

В 1839 році Шевченко малює портрет молодої натурниці з розпущеним волоссям, напівдитячим ротом, і великими «гросен-гросен» очима. На цій акварелі він вперше і в останнє підписався не Шевченко, а Чевченко.

«Я ніхт вимовити його прізвища чисто – замість Шевченко, говорила Чевченко – і на догоду мені він підписав своє ім’я на портреті так, як я його вимовляла», - пізніше буде згадувати Амалія Клобер.

Але і ця історія не мала щасливого кінця. Шевченко і Амалія розійшлися і зустрілися лише після повернення митця із заслання. Ця зустріч змусила Шевченко відчути свою старість, як каже він сам.

Закінчивши Академію уже відомим портретистом і автором Кобзаря Шевченко в 1843 році їде на Україну. Період 1843-1847 рр. чи не найщасливіший у його житті і найбурхливіший щодо творчості. Саме в ці роки Шевченко пережив і своє єдине велике кохання. Поет так цнотливо оберігав честь своєї коханої, що ми, нажаль, маємо не багато свідчень їхньої романтичної таємниці. Його коханням була Ганна Закревська. Але доля, подарувавши зустріч з цією жінкою була жорстока. Ганна, Ганочка, Гануся мала чоловіка. На час знайомства з Шевченком йшов їй тільки 21-й рік. В цій жінці Тарас бачить одухотворений образ. До цього він зовсім не думав про шлюб. А після, як реакція на його безнадійність, з’являється в поета бажання мати свою родину, свій дім, дружину, тихий і надійний захисток. Це бажання невдовзі переростає в гостру потребу.

Ганна була чарівною жінкою і мала величезний успів у колі численних гостей і прихильників.  Щиро захопився нею і Тарас Шевченко, який тоді ж любовно писав її портрет.

З портрета на нас дивиться великими темно-голубими очима справді «Ганна-вродлива», як називав її поет в одному зі своїх листів. Мабуть, глибоко в серце поета проник пильний погляд великих темно-голубих очей, якщо про той погляд і ті очі Шевченко проніс згадку ледве чи не через все життя.

Ганна Закревська згадувала пізніше: «Перед моїм портретом зупиняються і довго стоять люди, навіть ті, які нічого не знають про історію кохання Шевченка, бо мої очі невідступно переслідують їх. На кожному іншому з портретів Шевченка, стилізованих за модою того часу, немає таких очей, немає такого трагічного, душевного життя очей, такого слізно-ніжного промовистого погляду, як на моєму портреті. Мої очі були синіми. Хоч синіх очей поет майже ніколи не оспівував, бо улюбленими очима його поем були очі карі».

Саме Ганні Закревській в 1848 році на засланні присвятив поет одну з найніжніших своїх поезій -«Г. 3.», в якій із щирим захопленням звертався до Закревської:

«Ти не здавалася мені

Такою гарно-молодою

І прехорошою такою

Так, як тепер на чужині,

Та ще й в неволі...»  .

На далекому Косаралі в хвилини душевної самотності, подумки розмовляючи з коханою жінкою, він висловив довірливо інтимні слова вдячної пам'яті, захоплення і щирого жалю, - бо ж «немає гірше, як в неволі про волю згадувать», і про тих найдорожчих, які залишилися так далеко.

... А ти, доле!

А ти, мій покою!

Моє свято чорнобриве.

І досі меж ними

Тихо, пишно походжаєш?

І тими очима,

Аж чорними-голубими,

І досі чаруєш

Людські душі? Чи ще й досі

Дивуються всує

На стан гнучкий? Свято моє!

Єдинеє свято!

Так, це Ганна Закревська...

Скільки лагідної покірності, приреченості невмолимій долі і щирого бажання душевного спокою коханій звучать в останніх рядках поетового вірша:

Усміхнися, моє серце,

Тихесенько-тихо,

Щоб ніхто і не побачив...

Та й більше нічого.

Здається, для жодної з жінок, що зустрічалися на життєвому шляху Шевченка, поет не знаходив таких зворушливо сердечних, ніжно-пестливих і цнотливих слів, як для «Ганни-вродливої» - його недосяжної мрії і водночас такої прозаїчно-буденної дружини духовно обмеженого кріпосника...

Афанасьєв-Чужбйнський писав, про це захоплення Шевченка: «Захопився було на короткий час він однією відомою красунею, котра крутила голови всім, хто потрапляв у зачароване коло її. Захоплення було сильне. Шевченко не на жарт замислювався, малював її голівку і декілька разів писав вірші.

Я завжди був радий, коли хто-небудь йому подобався: благородна натура цим ставала ще худож-нішою, і він працював тоді з більшим запалом».

Ганна Закревськасвоєю вродою чарувала не тільки його одного. З цього приводу Афанасьєв-Чужбинський зазначає у своїх спогадах: «Запросила вона якось його (Шевченка) вранці - прочитати їй одну поему й сказала, що бажала б сама насолодитися читанням.

Тарас Григорович виконав її бажання. Йшов він до неї з якимось трепетом. Але яка ж чекала на нього картина. У затишній вітальні красуня сиділа на канапі в оточенні студента, гусара й товстелезного генерала - трьох завзятих своїх залицяльників, і майстерно маневрувала по-своєму, одурюючи всіх трьох, потішаючи їх по черзі надією та вкидаючи в розпач. Поет зніяковів, і як чарівна господиня не атакувала його люб'язністю - він пішов з твердим наміром ніколи не відвідувати красуні і додержав свого слова...»

З ім'ям Ганни Закревської пов'язано також поезію «Якби зострілися ми знову», написану у другій половині 1848 року, у якій є прямий натяк на те, що

... не правдивим,

А сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розвилось

Колишнєє святеє диво!   

Але була в житті Тараса і жінка-ангел. Саме «тихим ангелом» називав Варвару Репніну поет. Варвара походила з вищого світу і була спадкоємницею українських гетьманів і російських вельмож. Мала душу лагідну і ніжні, зовнішність – якщо і не красиву, але милу. Енергійна, худорлява, з великими виразними очима жінка, на кілька років старша за Тараса, легко захоплювалася, спалахувала мов порох. Була добра, дотепна, мила, люб’язна, допомагала бідним і нещасним, роздавала їм що в неї було і виявляла співчуття до всіх, хто до неї звертався за допомогою і порадою.

Вона закохалася в поета відразу після його прибуття в Яготин. Ріпніна пізніше напише: «Його не можна було не любити». Але Тарас був захоплений власними віршами і малюванням картин. Йому на той час хтось подобався, але ні з ким в Яготині романів він не заводив. (Тепер ми знаємо, що то була Ганна Закревська).

Поет дарував княжні написані власноруч автопортрети, присвячував вірші, оточував її ніжністю і увагою. Але не більше. Вони говорили про музику, поезію, вишивання.

Шевченко згадував: «Я дуже любив Репніну. Любив як друга, як сестру. Більшого я до неї відчувати не міг. Це був янгол, богиня, якій можна лише поклонятися.

Душе с прекрасным назначеньем

Должно любить, терпеть, страдать;

И дар Господний, вдохновенье,

Должно слезами поливать.

Для вас понятно это слово!..

Для вас я радостно сложил

Свои житейские оковы,

Священнодействовал я снова

И слезы в звуки перелил.

Ваш добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

И тихостройными речами

Мечты о рае пробудил.

(«Тризна»)

Згодом стара княгиня почала замічати, що з дочкою щось трапилось.

Княжна Варвара стояла задумливо біля вікна, випита княгиня.

Княгиня:    Що з тобою, Варетт? Ти не захворіла?

Княжна:    Ні, ні, мама. Все гаразд.

Княгиня:   Я чула, як тобі передала якусь записку? Від кого?

Княжна:    Від пана Шевченка...

Княгиня:   Записку? Від Шевченка? Але ж він, здається, живе в нашому домі?

Невже для спілкування з тобою йому потрібно чорнило і папір? Дивні речі кояться в нашому домі. Я ревную. Тільки я не знаю, що тут відбувається? Що він тобі пише?

Княжна:    Я... я... ще не встигла прочитати...

Княгиня:   Мене непокоять твої стосунки з паном Шевченком. Мені здається, ти надто відверто виявляєш свої сердечні почуття до нього. Пан Капніст розповів мені, що ти зайшла дуже далеко...  можливо, навіть за межі пристойності...

Княжна:    Шевченко для мене не чужий... я... я... люблю його.

Княгиня:   Як ти можеш, Варетт! Це безсоромно і низько!

Княжна:    Твої слова випалюють моє серце... Як мало ти знаєш мене, мамо!

Княгиня:   Навіщо ти написала свою сповідь Шевченкові?! Ти можеш завдати йому великої шкоди. Твоя відвертість може запаморочити йому голову.

Княжна:    Мені тридцять п’ять років, і я можу дозволити собі таке, на що раніше ніколи не наважилася б.

Княгиня:   А ти забула, що він набагато молодший за тебе? Йому лише 29 років.

Княжна:    Я вважаю себе його сестрою...

Княгиня:   Чи тільки сестрою?

Княжна:    Не тільки сестрою. Я... я хочу стати для нього чимось більшим, ніж сестра.

Княгиня:   Ти... ти хочеш вийти за нього заміж?

Княжна:    Так. Я готова це зробити.

Княгиня: Ти збожеволіла, Варетт! Припустимо, що Шевченко в тебе закоханий. Це цілком ймовірно, бо зв'язок з тобою тішить його самолюбство... Але ти! Як смієш думати про це ти? Хіба ти забула, хто ти, а хто він? Ти княжна - правнука гетьмана... фельдмаршала, дочка генерал-адютанта,... а він учорашній кріпак, онук гайдамаки. Так, так, у нього щось є нерпимиренне, гайдамацьке. Хіба ти не розумієш, яка стіна між вами?

Княжна: Я правнука свинопаса, який випадково став гетьманом. Ти знаєш мамо, завдяки яким своїм якостям. У моєму одруженні з Шевченком я не бачу нічого скандального... Хіба ви забули, мамо, що мати князя Одоєвського - кріпачка? Я люблю Шевченка і готова піти на все.

Княгиня: Так он воно що.. Я ціную його талант, але йому треба виїхати з Яготина негайно!

Княжна:    Мамо! Ти не зробиш цього!

Княгиня: Йому не можна більше жити у нас. Моє рішення остаточне. Колись пізніше ти будеш вдячна за це.

Але не дивлячись ні на які заборони дружні стосунки між Шевченко і Варварою Миколаївною не припиняються. Відбуваючи заслання в Орський фортеці, Шевченко листується з нею.

Перед нами його лист:

«По ходатайству Вашему, добрая моя Варвара Николаевна, я был определен в Киевский университет, и в тот самый день, когда пришло определение, меня арестовали и отвезли в Петербург, а 30 мая мне прочитали конфирмацию, и я был уже не учитель Киевского университета, а рядовой солдат Оренбургского линейного гарнизона!

О, как неверны наши блага,

Как мы подверженысудьбе.

Я теперь прозябаю в киргизкой степи, в бедной Орской крепости. Вот уже более полугода я не имею никакого понятий о нашей бедной литературе, и я просил бы Вас, добрая Варвара Николаевна, ежели достанете последнее сочинение Гоголя «Письма к друзьям», то пришлите мне... Вы сделаете доброе дело... Прощайте, желаю Вам благ и иногда вспоминать бесталанного Тараса Шевченка».

Вони були потрібні один одному. Писали про це в листах. Але поступово листи Шевченка повіяли прохолодою. Вони стали приходити все рідше й рідше. А вона його чекала. І ось нарешті його звільнили, і 17 березня 1858 року. Через чотирнадцять років Шевченко прийшов у її москов­ський дім Репніних. І вона не пізнала його. Перед нею стояла стара, змучена людина. Вона його не пізнала. А потім розгубилася... він прочитав її переляк і пішов, пішов назавжди!

Останні слова Варвари були такими:

— Тарасе Григоровичу! Стривайте... Поверніться... Я так чекала вас... Адже ніщо не змінилося... Адже я … я … люблю вас!»

Узимку 1854-1855 рр. Шевченкові знов зблиснула зірка кохання – й закотилася. Йдеться про дружину коменданта Новопетровської фортеці, матір трьох дітей – Агату Ускову. Поет захопився нею безтямно, відчайдушно. Агата Ускова довго здавалася йому вищою досконалістю.

«Я покохав її високою чистою любов’ю, - всім серцем і всією вдячною моєю душею».

А Агата знайшла в ньому чесну,  правдиву, моральну людину. У товаристві він держався скромно, більше любив бувати в Ускових, коли нікого із сторонніх не було; уникав великого товариства.

Про сердечні почуття у них ніколи не було розмов, хоча гуляли вони часто і прогулянки тривали досить довго.

Але одного разу лікар Нікольський сказав Агаті, що може показати їй місце, де Шевченко стоїть чи ходить, очікуючи на неї. І щоб одразу припинити балачки, Агата перестала виходити гуляти. Шевченко розцінив це так:

Вийшла плітка! Комендантша замість прогу­лянок стала сидіти вдома і невтомно грати з гостями в префе­ранс. Вся чарівність, що мені примріялася, незвичайна жінка, щастя від зустрічей з нею,— відразу злиняло, речі стали на свої місця; мій тверезий розум, на хвилиночку одурений, по­бачив її такою, якою вона була в дійсності,— звичайна прові­нційна дама з міщанськими інтересами. ЇЇ кучері на потилиці виявилися штучними. Книжки, про які говорила вона,— не читані, знання — з чужих слів, діти — доручені няньці. Боги­ня перетворилася в погану панію.

Вирвавшись із осоружної фортеці, поет мріє якомога швидше потрапити до Петербурга. Та доля на цілих п’ять місяців пов’язує його з Нижнім Новгородом.

Тут  Шевченко сповна відчув свою популярність. Жіночки з місцевого бомонду навперебій замовляли йому свої портрети, а художник оцінював їх прискіпливим оком.

«Серед жінок, як на підбір, жодної не тільки красуні чи гарненької, навіть стерпної не зустрів. Потвори і, як видається, переважно старі діви. Бідні старі діви!», — такий запис у щоденнику зробив він під враженнями від жіночого товариства у Нижньому.

Але спраглий кохання поет таки знайшов у Нижньому Новгороді дівчину своїх мрій. Вперше він побачив її на театральній сцені 13 жовтня 1857 року. 16-річна актрисочка Катя Піунова здавалася йому ідеалом жіночої вроди.   

І Шевченко освічується їй в коханні, не зважаючи на 28 років різниці між ними. Що це було? Манна, сп’яніння від волі, політ у прірву юності і краси? Ні, Боже наслання, яке пізнають лише генії – сини Всесвіту, обранці вічності. Так уже судилося, що невеличка, гнучка, кучерява Катерина була фатально схожа на першу, осяяну дитинством, кохану Оксану.

Катерина грала в театрі. Коли Тарас її вперше побачив, вона була природною і граціозною. Легка, грайлива роль їй личила і відповідала її рокам. Шевченко подарував їй букет квітів. А потім навчав її українській мові, щоб вона могла зіграти роль Тетяни в п’єсі «Москаль-Чарівник». П’єса мала успіх.

Піунова була щаслива, що Шевченко розділяє її щастя. Вона відчувала, що в його душі зароджується велике почуття. А мати Катерини з усіх сил старалася віддалити назріваючу розв’язку, яка все-таки сталася.

В один із своїх постійних візитів Шевченко заявив, що хоче одружитися з Катериною. Це освідчення всіх приголомшило. Батько звелів Катерині не вводити в оману Тараса Григоровича і не подавати йому надій. І вона скорилася долі, не наважилася зв’язати своє життя з скандально відомим художником, який майже на 30 років старше за неї.

Після розлуки Півунова вийшла заміж. Грала на сцені, але не мала великого успіху.

Коли Шевченко приїхав нарешті до Петербургу, потреба одружитися, створити дім, понянчати власних дітей стала такою сильною в ньому, що в неї забарвлені всі останні роки життя. Іноді він навіть говорив, що йому все-рівно з ким одружитися – тільки б це була би проста дівчина з рідних країв, і щоб він, старець, подобався їй.

Якби з ким сісти хліба з'їсти, 

Промовить слово, то воно б, 

Хоч і як-небудь на сім світі, 

А все б таки якось жилось. 

Та ба! Нема з ким. Світ широкий, 

Людей чимало на землі... 

А доведеться одиноким 

В холодній хаті кривобокій 

Або під тином простягтись. 

Або... Ні. Треба одружитись, 

Хоча б на чортовій сестрі! 

Бо доведеться одуріть 

В самотині.

Любов сліпа. І генії теж підвласні цій хворобі. Останнім почуттям, що спалахнуло в серці Шевченка була любов до Ликери Полусмакової, колишньої наймички, кріпачки. Ликера для Шевченка була останньою соломинкою, яка мала врятувати його від самотності, останньою надією на створення свого маленького раю.

Ликера Полусмакова була і гарна, і ніби ж розумна (вміла читати, писати). Ледарство, неохайність, корисливість Шевченкової обраниці Тарас Григорович сприйме за селянську простоту, жвавість і дотепність. Він впевнений, що провиною всьому оте прокляте кріпацтво. Воля і достаток змінять Ликеру на краще! Починається останній самообман у житті поета.

Простакувату дівчину Тарас зваблював дорогими подарунками. Шевченко накупив їй сукна, капелюшків, туфель, перснів, білизни, сережок з медальйонами,  коралів і навіть Євангеліє в білій оправі із золотими  краями. Тільки за один день (3 вересня 1860 року) він витратив на презенти понад 180 рублів!

Він їй дарить оригінальні букети польових квітів, а вона їх викидає, тому що хоче дорогих і фальшиво-пишних троянд. Вінказав: «Збудую тобі хатину, сидітимеш у ній, як панночка, нічого не робитимеш. Хіба що борщу зварити чи сорочку випрати." А вона прагнула чогось звичнішого і зрозумілішого. Може, й справді чорну справу зробило оточення. Може, не зрозуміла, побоялась... Скоріше за все, Ликера таки була занадто молодою.

Тарас Шевченко виклопотав їй звільнення з кріпацтва, навіть винайняв квартиру, в якій наречена мала готуватися до весілля...

Часто відвідував її, свою наречену. Але одного разу застав її з вчителем, якого він для неї найняв. Побачивши, що такого діла вже не виправить, вона відповіла йому нахабно:

«Хіба ж би я за тебе, такого старого та поганого пішла, коли б не подарунки та не те, щоб панією бути. Мені такого чоловіка не треба, старий та поганий».

14 вересня 1860 року в день розриву з Ликерою, Шевченко напише вірш, у якому йтиметься про його нещасливе сватання до Ликери.

Барвінок цвів і зеленів, 

Слався, розстилався; 

Та недосвіт перед світом 

В садочок укрався. 

Потоптав веселі квіти, 

Побив... Поморозив... 

Шкода того барвіночка 

Й недосвіта шкода!

Через 13 днів буде написано поезію, позначеною літерою «Л» - Ликері. Та поет уже не бажає, аби ця зрадниця приходила до нього навіть у сни. Більше того, він її, здається, остерігається.

Заміж Ликера вийшла за перукаря Яковлєва, безпробудного пияка. Вона народила багато дітей, але після смерті чоловіка покинула столицю.

Вона зрозуміла, ким насправді був Шевченко, тільки  пройшовши     довгий  і   важкий   життєвий шлях.

Через 44 роки по смерті Шевченко у Канів на Чернечу гору до могили поета прибуде Ликера (Ликера Іванівна – 65 років) і в книзі записів, що лежатиме в хаті біля могили її колишнього нареченого, тремтячою рукою, плачучі, ковтаючи сльози, напише: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже, сьогодні мій день ангела, подивись на мене, як я каюсь …» Ликера пам’ятала, як 44 років тому Шевченко писав: «Моя ти люба, мій ти друже».

Шевченко чекала самотність аж до трагічного кінця. Слізьми-водою розлилося «святеє диво» …

Поета не стало. Згасла свічка його життя. Але залишилось слово, яке не має обмежень у просторі, бо воно злітає все вище і вище до вершин духу генія, де немає розбитих мрій, надій, розчарувань.

Прикро, але справжня народна слава і жіноча любов прийшли до Тараса Шевченко тільки після його смерті.

Кобзар так і не зміг здійснити свою мрію – одружитися. Мабуть, не даремно сказав дослідник творчості Шевченка Василь Шкляр «Бог не дарував Кобзареві великого взаємного кохання, можливо тому, що послав йому музу, яка не терпить земних суперниць.

Автор - бібліотекар абонементу Олена Костенко.