воскресенье, 17 марта 2013 г.

Сонячні світи Марії Приймаченко


"Роблю сонячні квіти тому, що людей люблю, творю на радість, на щастя людям, щоб всі народи один одного любили, щоб жили вони, як квіти по всій землі..." 
 Марія Приймаченко

Марія Овксентіївна Приймаченко (вона також і Примаченко) народилася 1909 року в селі Болотня на Київщині біля Іванково (сьогодні - смт Іванків, Київська область). У літературі зустрічаються розбіжності щодо точної дати народження, одні джерела називають 1 або 2 січня, інші – 12, найбільш ймовірно, що народилася вона 12 січня.   Родичі майбутньої художниці були мистецько обдарованими людьми. Її батько Авксентій Григорович, займався теслярством і різьбленням по дереву, бондарював, майстрував дворові огорожі у вигляді давньослов'янських зображень. Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання, сама одягалася і одягала сім’ю у власноруч вишиті сорочки. Бабуся фарбувала і розписувала писанки. Від них і перейняла художниця вміння створювати той чарівний орнамент, що і вміщує в собі український колорит, і у якому, говорячи словами Гоголя "птахи виходять схожими на квіти, а квіти - на птахів".

Казкова птиця - павич (1936), Марія Приймаченко:


У дитинстві Марія Приймаченко занедужала важкою хворобою – поліомієліт, вірусне захворювання, що супроводжує ураженням нервової системи та призводить до паралічів. Сталося лихо, коли дівчинці було 6-7 років. Спершу біль був дуже важкий, та поступово минув, Маруся піднялася, проте одна нога залишалася нерухомою – і довелося прегарній дівчинці спиратися на милиці. Усе частіше замість Марійки-красуні звали її позаочі "Марією-кривою"...



Недуга, звичайно, дуже вплинула на дівчинку. Ніби через неї стала дівчинка не по-дитячому серйозною й спостережливою, і у неї загострився слух і зір – усі предмети, що її оточували, ставали учасниками живої захоплюючої гри, частіше - яскравої і святкової, інколи – сумної. 

Найсприятливіші заняття тоді для дівчинки були вишивання й шиття. Хоча недуга змусила Марійку рано усамітнюватися, майбутня майстриня не упала духом, а навпаки, прагнула приносити людям радість... Мабуть із цього моменту зародилася в Марії Приймаченко, а потім проходить крізь усе її життя невсипуща жага творення, неминуча для таланту потреба поділитися своїми відкриттями з людьми.

Згодом Марія Приймаченко так висловиться про початок своєї творчої діяльності: 
"Починалося все це так. Якось біля хати, над річкою на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату...". 
Було їй тоді 8 років. Сусідам припало до душі таке оформлення оселі, отож мала вона чимало замовників.
Односельчанам і гостям та тим людям, які заїжджали в Болотню, припадало до душі, як Марійка розписувала хати.

Будь-які витвори Марії Приймаченко були бездоганними, тому добра слава про неї ширилася. Але через хворобу в дитинстві Марія Приймаченко не змогла здобути хорошої освіти, обмежилася тільки 4 класами шкільної освіти. Наче справжнім університетом, був для неї місцевий лікнеп (це є скорочення лік-неп, пункт ліквідації неписемності, школа для дорослих).

У 1935 року, талановиту дівчину помітила київська художниця Тетяна Флеру, коли збирала взірці для виставки народного мистецтва. Це був справжній  подарунок долі.

 Завдяки діяльності і старанню Тетяни Флеру наступного 1936 року Марію Приймаченко запросили до експериментальних майстерень при Київському державному музеї. Тут вона навчається, знайомиться і працює з  такими художницями, як Тетяна Пата, Параска Власенко, Наталія Вовк.

Саме у 1936 році майстерні були реорганізовані у Школу народних майстрів, яку і закінчила Марія Приймаченко. 
Першими її живописними роботами були, мабуть, перенесені на картон і папір мотиви традиційного настінного розпису й вишивки.

Домашні маки (1965), Марія Приймаченко:
Потрапивши на заняття, вона чи не вперше в житті побачила білий папір і справжні фарби. Взяла і відразу рушник намалювала." …Листок забрали і дали другий, а я тільки краски бачу та білу-білу бумагу…" – згадувала майстриня свій перший день у Києві.

Малювала Марія Приймаченко обома руками – як правою, так і лівою, але ніякої відмінності, якою рукою була намальовано картину, не помітно.

 Спілкуючись із вчителями, вона вперше відчула себе художницею.

Фантастичний звір (1936), Марія Приймаченко:


У ці роки Марія Приймаченко створює цілу серію малюнків, яку назвала "Звірі у Болотні" (1935-1941), для яких характерне біле тло, темні плями зображених звірів і птахів, пов’язаних із казковими рослинами.

Ті роки були плідними й щасливими. Її творчість надалі поступово стає різноманітнішою - Марія малює, вишиває, захоплюється керамікою. Але далеко не завжди експерименти з керамічними виробами були вдалими: деякі не витримували термообробки. Марії ж хотілося зберегти свої химерні візерунки – й вона стала переносити їх на папір. 

Її чудові керамічні глечики й тарелі цього періоду, розписані рудими лисичками, страшними звірами, крокуючими по стеблах полуниць блакитними мавпами і зеленими крокодилами, вкритими квіточками, зберігаються у Київському державному музеї народного декоративного мистецтва.

Тоді ж і прийшов перший успіх. Роботи Марії Приймаченко відібрали на Українську республіканську виставку народного мистецтва, яка проходила в Києві. Наївні, яскраві, зворушливі роботи привернули увагу журі і були відзначені дипломом 1-го ступеня. Це була перша перемога!

Сама переможниця у цей час лежала в лікарні після чергової складної операції на нозі. Плакала від болю і щастя. Одразу після цього її малюнки були представлені на Всесоюзній виставці народного мистецтва у Москві, згодом у Ленінграді. А вже у 1937 році птахи і звірі Примаченко вражали навіть відвідувачів Першої міжнародної виставки у Парижі.  На ній Приймаченко отримала золоту медаль. Захоплюються її творамит відомі світові митці. Пабло Пікассо називав її твори "Прекрасними роботами геніальної жінки". Марк Шагал так захопився творчістю Марії Приймаченко, що аж сам почав малювати дивних істот, що дуже схожі на звірів нашої геніальної художниці.

Калиновий берег (1966), Марія Приймаченко:

Таким чином її твори з незмінним успіхом експонуються на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі... Талант художниці визнаний у світі...

До художниці прийшла всесоюзна та навіть всесвітня популярність. Не могли не радувати художницю фотографії і статті в періодиці, у журналах. Музеї стали купувати малюнки Марії Приймаченко. Уже не раз її пропонували переїхати жити на постійно до Києва, але вона була змушена повернутися до рідної Болотні —доглядати за батьками, які були уже людьми похилого віку.
Зелений слон (1936), Марія Приймаченко:

Чорна мавпа (1936), Марія Приймаченко:

Повернулася додому знаною художницею, щасливою, жінкою, Та не лише радість успіху від своєї діяльності сповнював серце Марії. У цей час їй доля подарувала справжнє і взаємне кохання. Свою другу половинку, лейтенанта Василя Маринчука, який теж був родом з Болотні, рідного села Марії, вона зустріла в Києві. Щастя завжди було поряд.

Невдовзі після того, як Марія повернулася додому в Болотню, почалася війна. Василь був призваний на фронт, спочатку на Фінську війну, потім у радянсько-німецьку. Марія під своїм серцем уже виношувала сина, який народився у грудні 1941 року. Марія дала йому ім’я Федір.

Про народження сина Василь дізнався уже на фронті. Як батько дуже радів. У листі до Марії написав: "Хай син росте щасливим, а я сьогодні п'ятий раз йду в атаку". Дуже зворушливими виявилися ці слова у листі. Адже після цього листа Марія втратила усякий зв’язок з коханим чоловіком. Не було довго жодної вістки про те, де зараз Василь, що з ним, чому не пише, не було ніяких вісток про його товаришів – усе це довго залишалося невідомим. Марія чекала, сподівалась без жодної надії. І ще її тривожили спомин про сон, який їй наснився ще до війни: весняний квітучий садок, стоїть диба, білий цвіт у землі, а коріння, як обвуглені руки, до неба моляться…   самі ж рослини росли квітами і листям до землі, а коренем догори.

Та ні, не було жодних вісток про коханого чоловіка. Здогадалася тоді художниця, що її коханий чоловік, з яким навіть не встигли розписатися, загинув на війні, так і не побачивши сина. Не прийшло навіть похоронки. Вона навіть не знатиме тепер, де шукати могилу, де похований Василь. Не знати навіть у кого можна щось про Василя питати, адже ніхто нічого не знає і нічого порадити не може, навіть якби і хтось сильно хотів. Марія вишила скатертину чорними трояндами і немов саваном застелила стіл.

Не бралася вона тепер довго до малювання, не було жодного бажання і не було настрою малювати, як і часу. Життя наче зупинилося. Залишилася Марія вдовою із маленькою дитиною на руках та старенькими батьками, а жила  у старенькій напівзруйнованій хаті, а ще недавно сподівалася якось збудувати новий будиночок. Довоєнні успіхи забулися. Марія опинилася повністю поза художнім життям. Сама країна у цей час підтримувала тільки монументальне мистецтво, що оспівує соціалістичну дійсність, змальовуючи навколишній світ згідно ідеології Комуністичної партії. Такі відомі колись і захоплюючі довоєнні твори Марії Приймаченко виявилися тепер нікому не потрібними. Не було зовсім у неї мотивації щось писати. Раніше створені роботи змушена була продавала за гріш, щоб якось звести кінці з кінцями.
Але темні смуги життя мусять колись закінчитися. Марія Приймаченко після довгої перерви непомітно із любов'ю  повернулася до творчості. Крім малювання вишивала, шила одяг. Працювала багато, несамовито. 

Лев (1947), Марія Приймаченко:

 Мало-помалу світлий образ творів Марії Приймаченко знову привернув увагу людей, картини та інші витвори знову мали попит, а про саму художницю заговорили. У 1959 році вона стала членом Спілки художників, а це не могло не відкрити для неї нових можливостей. Після публікації в газеті "Київська правда" до робіт художниці повернулася велика популярність. І ось тепер у 1961 році збулася давня мрія Марії Приймаченко – нарешті був побудований новий цегляний будинок у рідному селі за допомогою районних властей.

По-справжньому теплі та ніжні стосунки були у художниці із сином Федором. Від матері він перейняв уміння малювати, також став відомим художником. Федір Васильович все життя прожив у рідному селі, багато років працював він лісником, також був хорошим селекціонером. Приїжджаючи на бричці до лісу, годував чи не усіх тварин, вони до нього приходили без страху. Чекали його, наче в казці, олені й лосі, а птахи зліталися і навіть сідали на руки і плечі. Не одноразово Федір казав, що мріє про час, коли нарешті заборонять рушниці.
Творчість матері стала для Федора взірцем. Він продовжує сімейну традицію в створенні казкових звірів ("Морський рак", "Танцює лебедиха", цикл робіт "Людина на землі").

Стали художниками й онуки Марії Овксентіївни Петро та Іван, кожен з них працює в своїй манері, але  й далі несуть Божу іскру Приймаченків.

Марія Оксентіївна продовжувала творити, і це було її життям.

У 1960 році Марія Приймаченко була нагороджена орденом  ‘’Знак пошани’’.  

Художниця у цей час (1960- 1965 роки) натхненно працює над новим циклом - "Людям на радість", до якого увійшли роботи "Сонях", "Синій вазон з квітами", "Голуб на калині", "Пава у квітах", "Лев". Саме за цей цикл Марії Приймаченко присвоєно звання лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка у 1966 році. А у 1970 р. одержала звання заслуженого діяча мистецтв УРСР.   Була також нагороджена орденом "Знак пошани". У 1998 Марії Приймаченко було присвоєно титул народної художниці.

Марія Приймаченко ілюструвала дитячі книжки: "Ой коники-сиваші" (1968), "Товче баба мак", "Журавель" (обидві 1970), "Чорногуз приймає душ" (1971). 
У творчість Приймаченко останніх років входять роздуми "про час і про себе", роздуми про людську долю. У 1986 року вона створила вражаючу чорнобильську серію . Рідне село Марії Приймаченко знаходиться у 30-кілометровій зоні Чорнобиля, і серце художниці тисячами струн з'єдналося з долями близьких і рідних їй людей, що так чи інакше потерпіли від атомного лиха... Цикл робіт, присвячений цій трагедії, розійшовся по світу.

 Малюнки Марії Приймаченко – це наче світ в якому з надзвичайною мистецькою силою поєдналися і народнопісенний лад, ритм і колір, образ і декор. І все це у неймовірно експресивному русі, внутрішній палахкій динаміці.

Зображення тварин, звірів була особлива тема її творчості. Зверталася художниця до цієї тематики і в Центральних експериментальних майстернях в Києві і в подальших працях. Через таке своєрідне незвичайно гарне, близьке до дитячого відображення тварин художницізапропонували ілюструвати дитячі книжки. Вражають ілюстрації до байок Михайла Стельмаха ‘’Журавель’’ та ‘’Чорногуз приймає душ’’.

У зображеннях звірів можна помітити елементи стародавнього мистецтва (як і в теслярських виробах батька Марії). Так, на головах коней нанесена своєрідна сітка, а традиція «двочастинного» малювання тварин з визначеною лінією голови і тулуба сягає часів палеоліту. 
Коли Марію питали, навіщо вона малює неіснуючих тварин і квіти, вона відповідала: "Навіщо малювати такими, які вони є — вони і так красиві, а я свої малюю на радість людям. Так хочеться, щоб більше людей дивилися малюнки і щоб всім подобалися".

Малюючи тварин, Марія Приймаченко наче тим писала давні міфи, казки, легенди. Так, бик, обожнюваний землеробами як символ родючості, пов’язаний з небом, зображений на картині художниці у вигляді засіяної зорями істоти з короною і пишною бородою («Синій бик»). Часто у її творах з’являються коні і ведмеді — тварини, яких обожнювали наші пращури. На багатьох картинах зображені птахи — це і голуби, що за уявленнями наших предків створили світ, і павичі — персонажі давніх щедрівок, і лелеки — тотемні птахи слов’ян. 

Синій бик (1947), Марія Приймаченко:

Також незвичайними художниця робила підписи до своїх картин, рифмовані, казкові, інколи у них також відображався якийсь міфологічний сюжет. Ось приклади:

  •  "Кобра як устане, то і небо достане, а до Сонця
  • достать — треба кобрів п’ять" (за міфом, змія перетворилася на райдугу і з’єднала небо із землею);
  • "Три
  • буслики у горосі живуть у нас і досі..." 
  • "Лежить ліг під яблунею, щоб яблуко само упало в рот, а воно його – в лоб";
  • "Сорока каже: "чі-чі-чі", Ой де ж нам спати? – На печі";
  • Що ж нам пити? – Горілочку, Бо приїхали по дівочку.
  • Журяться рябушки: А вже скоро зима, А в нас хати нема. Обізвався зайчик – А я зими не боюся, У снігу сховаюся.
  • "Куріпочки пляшуть і хліб пашуть";
  •  "Собачка Ада не боїться гада";
  •  "Ворон дві баби мав - обох обнімав";
  •  "Веснянки-
  • роговички - веселії птички".
У інтернеті, можна знайти вражаючі спогади про Марію Приймаченко, зокрема художника Андрія Пушкарьова.  У своїх спогадах художник згадує про характер та гостинність Марії Приймаченко і її сина  Федора. Прочитати спогади можна тут.

Останні роки життя стара недуга скувала Марію Оксентівну, вона не підводилася з ліжка. Але продовжувала спілкуватися зі світом, не зупинялася, малювала і далі...

Ім’я великого митця золотими літерами було внесено до Всесвітньої енциклопедії мистецтва як одної із зірок першої величини, нагороджено найвищою відзнакою незалежної України – відзнакою Президента України.

Маррія Приймаченко намалювала понад 800 картин, 650 з них зберігається в Київському музеї українського народного декоративного мистецтва.

Померла геніальна художниця 18 серпня 1997 року в Києві. Похована в с.Болотня.

Вклад геніальної художниці в український і світовий живопис є неоціненний, його не можуть забути теперішнє і майбутнє покоління.

Джерело статті тут.

Комментариев нет:

Отправить комментарий

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...