20 березня 2026

«Поезії дивнії чари»

Віртуальний поетичний вернісаж До Всесвітнього дня поезії
               Щороку у березні світ відзначає Всесвітній день поезії. Щоб привернути увагу суспільства до поезії як до джерела відповідей на багато питань людства, як до мистецтва, повністю відкритого людям, на 30-ї сесії ЮНЕСКО у 1999 році було прийнято рішення: 21 березня кожного року відзначати Всесвітній день поезії.
               Прийнято говорити, що поезія – це загущеність думки й почуття… Іван Франко назвав поезію «кристалізацією» життя; Ліна Костенко пише «Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі»… Символічним знаком поезії, як відомо, є крилатий кінь – Пегас, адже «крилатість» – одна з важливих її якостей. Поезія допомагає нам жити разом. Вона необхідна для встановлення діалогу між культурами та для гармонійної взаємодії між різними суспільствами. Заохочення поетичної творчості, її поширення та перекладу — це ще один із чинників сприяння культурно му різноманіттю, життєво важливе джерело натхнення, відроджуване живою єдністю поета в багатогранних проявах його творчості.
               Справжня поезія — безсмертна. Так, можна заперечити, що мало чого є у світі настільки ж нетривкого, ніж слова — чи то на папері, чи на камені. Поезія подібна властивостями до алмазу, але не має його твердості. Однак згадаймо слова героя великого роману: «Рукописи не горять». І навіть через тисячі років віднайдений серед пісків пустелі клаптик папірусу зі словами стародавнього поета зберігає свою силу. Ця поезія приходить до нас через час і простір і торкається нашої душі так само, як і сучасна. Кажуть, що поезія — це голос істини, голос правди . Той, хто чує його, здатний піднятися на вершини духу, згуртувати націю, об’єднати людство.
               Поезія лікує, надихає, розчулює, смішить. Вона не вимагає від вас багато уваги й часу – але якщо ви все ж знайдете для неї трохи місця у своєму житті – вона вам неодмінно віддячить. Всесвітній день поезії – гарна нагода попіклуватися про свою книжкову полицю й поповнити її поезією.
               Поезія єднає. Якщо вам подобаються однакові вірші, цілком можливо, ви станете чудовими співрозмовниками і друзями. Схожі поетичні смаки говорять про схоже світовідчуття, а отже, про десятки спільних ниточок, які можуть між вами протягнутися. Поділіться з друзями улюбленим віршем – і, можливо, відкриєте когось з дуже неочікуваного боку.
я спалив собі мозок об тебе я горів і не раз і не два я тепер безвідмовний як небо і порожня моя голова  я тепер – наче попіл від снігу я тепер – мов із попелу сніг я втомився від дикого бігу скільки зміг – за тобою пробіг  за тобою проповз наче вуж я половину зміїних доріг ти мені опиралася мужньо не пустивши й на крок за поріг  і тепер я – практично ніколи і тепер я – практично ніде білий попіл на білому полі по якому ніхто не іде  я спалив собі мозок об тебе я спалився на тобі і вмер і відтóді безмовний як небо над тобою я – тут і тепер. Юрій Іздрик
Айстри задумані, квіти останнії, осені пізньої сльози багрянії… Сумно шепочеться вітер над вами, і обмиває вас небо дощами.  Ви як любов, що весни не зазнала і як вечірня зоря одсіяла. Айстри задумані, квіти останії, осені пізньої сльози багрянії… Володимир Сосюра
Мріють крилами з туману лебеді рожеві, Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.  Заглядає в шибку казка сивими очима, Материнська добра ласка в неї за плечима.  Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати, Не пущу тебе колиску синову гойдати.  Припливайте до колиски, лебеді, як мрії, Опустіться, тихі зорі, синові під вії.  Темряву тривожили криками півні, Танцювали лебеді в хаті на стіні,  Лопотіли крилати і рожевим пір’ям, Лоскотали марево золотим сузір’ям.  Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги. У хмельні смеркання мавки чорноброві Ждатимуть твоєї ніжності й любові.  Будуть тебе кликать у сади зелені Хлопців чорночубих диво-наречені.  Можеш вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.  Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати.  За тобою завше будуть мандрувати Очі материнські і білява хата.  І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі.  Стануть над тобою, листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть.  Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Василь Симоненко
Стань зорею мені На тривожнім путі, На тривожнім путі космодрому. Я крізь неї побачу Нитки золоті, Що снуються до отчого дому.  Синім променем стань І сяйни біля віч, Стань диханням весни на світанні. Полиневою гілкою, Айстрою в ніч, Хоч росою в розлуці й коханні.  Сняться очі твої В голубім пломені, Стежка юності, – хусточка біла. Не ставай лиш риданням На серці мені, Щоб душа як ріка не зміліла.  Простели своє сонечко В срібних ключах На мою полонину гарячу. Та не стань лиш сльозою Мені на очах, Бо від неї шляху не побачу. Андрій Малишко
А й правда, крилатим ґрунту не треба. Землі немає, то буде небо.  Немає поля, то буде воля. Немає пари, то будуть хмари.  В цьому, напевно, правда пташина… А як же людина? А що ж людина?  Живе на землі. Сама не літає. А крила має. А крила має!  Вони, ті крила, не з пуху-пір’я, А з правди, чесноти і довір’я.  У кого — з вірності у коханні. У кого — з вічного поривання.  У кого — з щирості до роботи. У кого — з щедрості на турботи.  У кого — з пісні, або з надії, Або з поезії, або з мрії.  Людина нібито не літає… А крила має. А крила має! Ліна Костенко
Літо пахло м’ячем, бузиною, порічкою, в надвечірніх кущах цілувалися пари, і коли стигле сонце сідало за річкою, пахли тихим дощем кам’яні тротуари.  М’яч летів до небес над антенами й липами, шкіряне і космічне буле його тіло. З виноградних альтан херувимськими хлипами розтікався в ефір вундеркінд Робертіно.  Ніч густішала вмить, м’ячик танув у темряві, загоралися лампи в садах і на ґанках, потаємна глибінь відкривалась у дереві, озивалися тіні на бляклих фіранках.  М’яч уже не вертався: пропав на дистанції. З переповнених чаш голубі водомети пульсували над парком, де щовечора танці, де холонули в ніч каруселі й комети.  М’яч повис угорі, а роки розгорталися, мов солоні моря, мов піщані пустелі, і до ранку для нас, ніби світ, оберталися і скрипіли порожні сумні каруселі… Юрій Андрухович
Отак прожив собі, дивись, немов одне лиш тільки знав я: о півдошостій народивсь — о півдопершій поховають.  Звідкільсь прийшов, ішов кудись, неначе й був — не був неначе… Та хтось оплаче, хтось оплаче, й мене оплаче хтось колись, бо я й прийшов лиш, щоб хоч зрідка комусь бриніло із очей так тонко-тонко, наче скрипка, і мудро, як віолончель. Іван Малкович
Підготувала: бібліограф ІІ категорії  ЦМБ ім. І.П. Котляревського  Валентина Семенова
Котляревка березень, 2026

Немає коментарів:

Дописати коментар