четвер, 16 січня 2020 р.

Життя – як пісня


(до 395 річниці від дня народження Марусі Чурай)


Маруся Чурай. Портрет роботы худ. Ф. Самусева. 1965 
«Цвіте терен, терен цвіте,
Листя опадає.
Хто в любові не знається,
Той горя не знає…»

                 (З пісні Маруси Чурай)













Маруся Чурай (1625—1653) - напівлегендарна українська народна співачка і поетеса часів Хмельниччини.
"Дівчина з легенди" – так традиційно називають Марусю, оскільки незаперечних історичних документів, які б підтверджували саме існування Марусі Чурай, сьогодні немає. Натомість оповідок про те, скільки за останні чотири століття зненацька зникало паперів, тим чи іншим боком дотичних до Марусиної історії, — аж ряхтить.
Зіставляючи описи, помічаючи спільні риси, кожен домальовував власну Марусю Чурай. Перечитавши попередників, кожен у власній уяві ліпив свій образ співочої полтавки. Образ "української Сапфо" склався під впливом літературних творів ХІХ — ХХ сторічч (балад, поем, драм, повістей, романів українською, польською та російською мовами), створених на основі народних оповідань. Відтоді все й пішло.
Насамперед, зібраний по свіжих слідах архів щодо славетної землячки згорів під час пожежі 1 червня 1658 р., коли спалили Полтаву, за наказом гетьмана Івана Виговського. Чимало матеріалів свого часу зібрав Григорій Квітка-Основ'яненко, готуючись писати повість "Маруся", але й вони загубилися в часі. У середині ХХ ст. в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР (нині — Національна бібліотека України імені В. Вернадського) буцімто знайшовся документ, що вписувався в історію Марусі, але й той десь загубився у фондах.
«Марусин» сюжет для театру обробив український письменник Кирило Тополя (Тополинський) із Черкащини у п'єсі "Чари, або Кілька сцен з народних бувальщин і оповідань українських" (1837).
У збірці "Сто російських літераторів" князь Олександр Шаховський видрукував історичну повість "Маруся, малороссийская Сафо", сентиментальний сюжет якої одночасно нагадував "Чари" і… пісню "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці". Саме в тому прозаїчному творі вперше з'явилася героїня на ім'я Маруся Чурай. Посилання на відео "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці": https://youtu.be/hGA8VU_01As

Легенду час розкривав поволі. Оскільки в бувальщині про Марусю Чурай лунало чимало авторських пісень, створених полтавкою, у 1876 р відбулася прем'єра оперети "Ой не ходи, Грицю..." (1873) харківського міського лікаря, фольклориста і драматурга Володимира Александрова, в якій центральним персонажем стала, певна річ, Маруся.

Якщо узагальнити численні версії, то вийде такий біографічний сюжет.

Жила Маруся в Полтаві на березі Ворскли, неподалік від Хрестоздвиженського монастиря. Батько — Гордій Чурай, належав до козацького стану. Він був людиною чесною і хороброю, палко любив батьківщину й ненавидів її ворогів. Дружина й донька народного героя користувалися повагою полтавців. А дівчину шанували не лише через славного батька, а й через особливий дар складати і чудово виконувати пісні. Маруся була наділена неабияким талантом імпровізації — свої думки могла викладати віршами.

До наших днів народні перекази донесли історію нещасного кохання Марусі Чурай. Чарівна зовнішність Марусі, її незвичайна обдарованість притягували до дівчини увагу парубків. У чарівну дівчину палко закохався молодий козак Іван Іскра, проте Маруся була закохана у сина хорунжого Полтавського полку — красеня Гриця Бобренка. Втім, мати Гриця, яка мала великий вплив на хлопця, була проти одруження Гриця і Марусі, сватаючи сина до племінниці полковника Мартина Пушкаря Галі Вишняк.

Коли у 1648 році почалася визвольна війна, Гриць Бобренко та Іван Іскра у складі Полтавського полку відправилися на бортьбу з польськими поневолювачами. Через кілька місяців Маруся Чурай дізналася, що під час тимчасового перемир’я її коханий Гриць одружився з Галею. У відчаї Маруся намагалася покінчити життя самогубством, кинувшись з греблі у Ворсклу, але її врятував Іван Іскра, який випадково проходив поблизу. Саме ті події викладені в Марусиній пісні "В кінці греблі шумлять верби". Посилання на відео: https://youtu.be/pMKW_xmrYSU

Невдовзі Маруся зустріла Гриця разом з молодою дружиною на вечорницях, влаштованих подругою Марусі, і жага помсти сколихнула серце зрадженої дівчини. З пісні "Сидить голуб на березі" видно, як визріває лиха думка. Посилання на відео: https://youtu.be/iKIasjQOPs0

Вона заманила Гриця до себе та отруїла. Наче синопсис сценарію сприймається пісня "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці". Посилання на відео: https://youtu.be/hGA8VU_01As

Суд приговорив Марусю Чурай до смертної кари. Що у неволі могла вона вдіяти? Хіба що заспівати тужливу "На городі верба рясна". Посилання на відео: https://youtu.be/Dg82zwoG_JY

Проте дівчина була амністована універсалом гетьмана Богдана Хмельницького, який за кілька хвилин до страти привіз Іван Іскра. Наказ містив такий текст:

«В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марусі Чурай, в пам’ять героїчної загибелі батька і заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити».

Подальша доля піснярки тлумачиться по-різному. За однією версією, після помилування Маруся сильно страждала, ходила на прощу до Києва, а повернувшись у 1653 році до Полтави, померла від сухот. За іншою версією, Маруся пішла з дому назавжди й померла у каятті в якомусь монастирі в Росії.

Маруся ніколи не втрачала віри в можливість стати коханою та щасливою… Не відомо, чи за ґратами, чи ще на волі склала вона рядки "Котилися вози з гори". Посилання на відео: https://youtu.be/i7v1zjpANqU

Збереглося всього 70 пісень Марусі Чурай, які вплелися в народну творчість України до нинішнього дня. Марусина нещаслива любов народила близько 40 пісень. Серед них і такі як: "Засвистали козаченьки", "Віють вітри, віють буйні...", "Зелененький барвіночку", "Нагороді верба рясна", "Котилися вози з гори" та інші.

Судячи з нелегкої долі, жінкою Маруся Чурай була унікальною — сильною, творчо потужною, навіть для Руїни — самостійною. Із нездоланними обставинами вона не змирилася, а спробувала їх змінити, бодай у співаних сповідях. І те потужне прагнення, сподівання на краще й досі променіє в її піснях. Напівлегендарна українка прожила життя звичайної жінки-страдниці, котра щосили намагалася стати щасливою, помилялася, йшла за серцем, і… ми знаємо, що з того вийшло.

На Полтавщині Пам’ятник Марусі Чурай став пам’ятним знаком Українській пісні. Про пам’ятник за посиланням: https://poltava.to/dovidka/13/

«Вона жила - як дихала, а співала про те, чим жила».

За матеріалами: Білоусько О. А., Мокляк В. О. Нова історія Полтавщини. Друга половина XVI — друга половина XVIII століття, стор. 63 — 65.

Інтернет-ресурси:

https://dt.ua/personalities/marusya-churay-sklasti-hoch-pizniy-vinec-285274_.html

https://ukrclassic.com.ua/katalog/usna-narodna-tvorchist-ta-davnya-ukrajinska-literatura/2329-marusya-churaj-biografiya

https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=13409

Немає коментарів:

Дописати коментар

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...