четверг, 18 февраля 2016 г.

«Софія Русова - талановита дочка України»




(До 160-річчя від дня народження С. Русової)

"Найдорожчий скарб у кожного народу — його діти, його молодь, і що свідоміше робиться громадянство, то з більшою увагою ставиться воно до виховання дітей, до забезпечення  їм найкращих умов життя".                                                                 Cофія Русова.
Хтозна, чи були ще в українській історії жінки, які так добре вміли поєднувати теорію з практикою, а любов із боротьбою, як Софія Русова – педагог, письменниця, громадська діячка, одна з найпалкіших, найактивніших, найцілеспрямованіших учасниць українського жіночого руху. Її, як могутній паротяг, що вже встиг розігнатись і набрати швидкість, не могло спинити ніщо – ні погрози, ні переслідування, ні арешти, ні обшуки, ні в’язниці, у яких їй довелося провести цілі роки.

Вона не була українкою за походженням. Та стала українкою по духу й усе життя присвятила Україні та її народу. 
video
Софія Ліндфорс народилася 18 лютого 1856 р. в с. Олешня в родинному маєтку Ліндфорсів на Чернігівщині. Батько — полковник, швед за походженням, перебував на військовій службі у м. Омськ. Одружився на француженці Ганні Жерве. Після народження другої дитини подав у відставку і повернувся до Олешні. Софія була п'ятою дитиною в родині. Мама померла, коли Софії виповнилося чотири роки, тому опікувалася нею сестра Марія. У 1865 р. родина переїхала до Києва, де Софія навчалася у Фундуклеївській жіночій гімназії, яку закінчила із золотою медаллю. Прекрасне майбутнє чекало її, всі пропонували їй вступати до Петербурзької консерваторії, проте дівчина виявила велику силу духу, заявивши: "Чи маю я право так егоїстично будувати своє життя? А люди? Чи не треба спочатку для них послужити?" Ці слова стали кредом усього її життя, присвяченого служінню народу. На користь цього твердження свідчить усе її подальше життя.

Коли Софії було лише 15, вони разом із сестрою відкрили в Києві свій перший дитячий садок. Може, саме там Софія дізналася, що таке відповідальність за чуже життя? Точно ніхто не знає. Але саме там, на заняттях вечірнього драмгуртка, Русова назавжди влилася в середовище українських інтелігентів-просвітителів, познайомилася зі славетними родинами Лисенків, Старицьких, Драгоманових, Чубинських. Власне, уже в 15 років Софія потрапила в настільки потужне, активне, воістину українське середовище, що це не могло не позначитись на всьому її житті.

1874 року Софія взяла шлюб із молодим педагогом передових поглядів Олександром Русовим. Уже разом з ним підготувала до друку повний текст «Кобзаря» Т.Шевченка, виданий 1876р. в Празі. Згодом подружжя переїхало до Чернігова, де завдяки їхнім зусиллям відкрилася громадська бібліотека повного доступу й почалася безпрецедентна й виразно українська просвітницька робота. У складі Російської імперії. Усупереч Емському указу.
Пізніше Русова писала: «Сиділа в 5-и українських тюрмах і весь період з 1881—99 майже постійно або висиджувала в тюрмах, або під гласним наглядом поліції, витримала 15 обшуків. Все це було і за загальні справи політичні, і за українські». У перервах між відбуванням термінів у в’язницях Русова продовжувала просвітницьку діяльність – відкривала українські дошкільні заклади та школи, писала підручники, упорядковувала лекції, друкувала статті. Саме на цей період припадав активний розвиток тогочасної педагогічної думки. Русова активно вивчала зарубіжні досягнення й ретельно їх систематизувала. Намагалась побачити чужий досвід крізь призму національної української школи. Власне, творила концепцію, задавала тон, барву, формулювала ідею, творила ґрунт, з якого виросло не одне покоління українців.

1917 року, за часів УНР, Софія Федорівна очолила департамент позашкільної освіти, усіляко сприяла її українізації. У цей же час брала найактивнішу участь в українських жіночих організаціях, які й творили тогочасний жіночий рух, ще більше посилений революцією. Урешті-решт рух оформився в Український Жіночий Союз.

А 1919 року в Кам’янці-Подільському була створена перша в Україні Жіноча Рада, яку й очолила Софія Русова. Головна мета Жіночої Ради полягала в тому, щоб виховати жінку майбутнього – національно свідому, культурну, прогресивну, незалежну соціально та економічно.

З приходом режиму більшовиків майже всі члени Жіночої Ради опинилися за кордоном. Філії організації почали з’являтись у Відні, Римі, Берліні та Празі. Тут і настав час для Софії Русової перейти від теорії до дуже діяльної практики. Вона підтримувала жінок і дітей у складних умовах еміграції, опікувалася вихованням та навчанням, збереженням національної культури на чужому ґрунті. Софія Федорівна весь час намагалася допомагати українцям практично.


Празька група секції допомоги жінкам і дітям відкривала шевські майстерні, надсилала грошові допомоги хворим на сухоти, улаштовувала в таборах для інтернованих Великодні свята, займалася літнім оздоровленням малечі, надавала правову допомогу, опікувалася пошуками житла для тих, хто цього потребував.
 Уже в 65-річному віці у Празі Софія Федорівна Русова отримала високе звання професора педагогіки, фактично не маючи вищої освіти. Праці Софії Русової в царині педагогіки досі користуються популярністю в сучасних науковців. Її громадянську діяльність переоцінити й узагалі неможливо. 

Свій земний шлях Софія Русова закінчила в 1940 році в Празі , де і похована на Ольшанському цвинтарі, неподалік від Олександра Олеся . На надгробку написано слова : «Раз добром зігріте серце вік не прохолоне».

«Життя – це боротьба, а боротьба – це справжнє життя», – написала свого часу інша велика українка Олена Теліга. А Софія Русова все своє життя доводила не на словах, а на ділі, що боротьба, особливо коли їй присвячене все життя, таки має безсмертний сенс.

Комментариев нет:

Отправить комментарий

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...